Кращого двірника Львова в тур по Європі проводить «Піккардійська терція»

Кращий двірник Львова здійснить мандрівку низкою європейських країн. Такий подарунок за багаторічну сумлінну роботу працівниці ЛКП «Каменяр-центр» Марії Стахурській зробила одна з туристичних фірм, що знаходяться у центральному - Галицькому - районі міста. Вона ж взяла на себе турботи про закордонний паспорт для жінки. А в далеку дорогу її проведе піснями відомий вокальний гурт «Піккардійська терція».

Водоспад нагород на представницю однієї із найскромніших професій «полився» після перемоги в конкурсі, оголошеному міською владою. Як розповіла голова Галицької райдержадміністрації Ірина Маруняк, він проводився вперше, проте надалі стане щорічним. Адже в обласному центрі виявилось чимало двірників, гідних відзнаки, а подібне заохочення вплинуло і на старанність багатьох їхніх колег.

Ексклюзивне інтерв’ю "Піккардійської терції" для чернігівців

«Ми стаємо перед вами на коліна!»

Такими словами закінчив концерт львівського гурту «Піккардійська терція» художній керівник цього колективу Володимир Якимець. Вочевидь, що величезне задоволення від цього концерту отримали обидві сторони: і чернігівська публіка, і шляхетні співаки-музиканти. Після кожної пісні «Терції» зала вибухала оваціями, наші меломани аплодували в такт під час виступів, підспівували. Особливо дружно співала гальорка і два поверхи театру, де зібралися, здавалось, найголосистіші студенти й викладачі Чернігівського музичного училища, співаки з різних хорових колективів.

«Так тепло нас не сприймали ще в жодному місті!» - повторював зі сцени розчулений соліст гурту Андрій Капраль і раз за разом посилав слухачам повітряні поцілунки. Концерт тривав приблизно півтори години. Музиканти заспівали твори зі свого останнього альбому «Етюди» - і кожен з них, дійсно, дивував і викликав захоплення. Ну, а «Старенький трамвай» співали разом з чернігівцями. Коли після концерту я попрямувала за куліси за автографом, знайшла львів’ян в оточенні усміхнених дівчат із сяючими очима! Музиканти були обціловані, задоволені й надзвичайно зворушені, адже чернігівські красуні від душі заспівали їм «Многая літа!» На мої запитання погодився відповісти Володимир Якимець.

«Живемо нормальним життям»

- Пане Володимире, вашому колективу вже 17 років. Як думаєте, чи залишилися в нашій країні люди, котрі не знають про існування «Піккардійської терції»?

- Напевно, що є, адже ми не Майкли Джексони і не Мадонни, не вважаємо себе «зірками», живемо нормальним житиям. У Львові вже звикли, що нас можна зустріти на вулицях. Раніше за нами ходили і співали «Старенький трамвай» чи «Берег ріки». Ми просто робимо свою справу добре і намагаємося створювати різноманітну музику, Тому на наші концерти приходять і маленькі діти, і люди достатньо похилого віку.

- Цікаво, а чому вирішили створити колектив саме такого формату? Як на мене, це був досить сміливий крок, адже подібних колективів тоді у нас, здається, не було.

- Взагалі багато чого в Україні в ті роки не було. Втім, я думаю, якби ми починали зараз, було б набагато гірше, скрутніше. А тоді душа прагнула чогось українського, вся Україна була на піднесенні. Крім того, у нас був великий юнацький запал. Хотілося щось значне зробити, адже ми всі - хорові диригенти, тож нічого вигадувати не довелось.

- Переселятися до столиці не збираєтесь?

- Від добра добра не шукають! Львів надзвичайно вплинув на наш колектив і на нас як особистостей і як музикантів. Якби ми не жили у Львові, можливо, і створили б такий колектив, але він, напевне, співав би інше. Нам приємно говорити, що ми львівські музиканти. Інколи бували казуси у Німеччині чи Польщі, коли нас оголошували як київський колектив. Однак ми говорили: «Перепрошуємо, ми дуже любимо нашу столицю, але наше рідне місто - Львів!»

- А хто пише вам пісні? І чи виконуєте власні?

- Є дуже багато колег, які нам пишуть, зокрема – Олександр Шевченко. Я пишу, Славко Нудик пише, так от й перебуваємося.

Психотерапія за допомогою музики

- Де на сьогодні більше гастролюєте – в Україні чи за кордоном?

- Останніх п’ять років, слава Господу, 90% виступів - в Україні, а не за кордоном. Раніше була кардинально інша ситуація.

- А чому? Вас більше знали й цінували за кордоном?

- Хто б що не казав, але після Помаранчевої революції відбулися зміни у ставленні до україномовних виконавців. Сьогодні нас всюди тепло сприймають: і в Донецьку разом з нами співав зал, і в Ужгороді. Це залежить не від міста, а від виконавця. Не буває поганої публіки.

- Багато мандруєте?

- Достатньо. Починаючи з Росії і закінчуючи Сінгапуром.

- І в Росії вашу творчість знають?!

- Чому ж ні? У нас там дуже багато друзів, ми ведемо переписку щодо творчості. Одна група з Підмосков’я зробила свою версію нашої пісні «Колискова для Аліси». Нам дуже приємно.

- Криза якось позначилася на вашому гастрольному графіку?

- В принципі, не дуже, хоча концертів стало менше. Мені здається, на даний момент якраз такі-от концерти – це своєрідна допомога людям. Наскільки я знаю, ціни на квитки було дещо знижені (у столиці квитки на концерт «Піккардійської терції» розкуповують за ціною від 150 грн. – авт.). Ми погодились на такі умови, щоб приїхати, заспівати для людей, тому що прекрасно розуміємо, що серед величезної кількості негативу, про який постійно говориться з усіх телеканалів, має бути якийсь позитив. Нехай хоча б на дві години люди забудуть про свої проблеми!

«Дружимо з тими, хто працює чесно, наживо і без понтів»

- Сьогодні ви співали українською, англійською, італійською, французькою мовами. Якими ще мовами володієте?

- Взагалі співаємо на 12 мовах.

- Серйозно?!

- Виконуємо пісні ще й на естонській, німецькій, мадярській, російській, словацькій. Звичайно, ми не поліглоти, але щоб нормально виконати пісню, маємо знати, про що йдеться, робимо переклади. На жаль, нема часу вчити так багато мов. Якщо говорити по секрету, то жоден з нас нормально навіть англійською не володіє. Я, наприклад, вчив німецьку, і в альбомі «Сад ангельських пісень» саме я співав «Лореляй». Наш Андрій Капраль чудово може скопіювати будь-якого вокаліста, тож нехай робить!

- Ви дуже багато сил віддаєте зі сцени, тож як відновлюєте їх після концертів?

- У мене рецепт простий: добре поїсти і випити 100 грамів. Ну, й виспатися не завадить. Розумієте, коли організм виснажений, не хочеться ані клубів, ані подорожей, ані пікніків.

- Цікаво, а між собою музиканти товаришують?

- А як же інакше! Інакше не було б колективу і ми б не були разом так довго – вже майже 17 років. Ядро зберігається із самого початку, відбулася тільки одна зміна в 1996 році, коли від нас несподівано пішов вокаліст Андрій Базиликут і його замінив Андрій Шавала. «Терція» поза сценою мало чим відрізняється від тієї, що є на сцені. Якщо Капраль про щось перемовляється на сцені з Нудиком, або Богач – зі Шавалою, то і поза нею постійно ходимо в гості або на каву. Ми практично разом живемо, тому принаймні відпустки проводимо окремо.

- Ви згадували, що маєте творчі зв’язки з Росією. А з ким дружите серед українських виконавців?

- Ой, таких багато! Це Василь Зінкевич, Тарас Петриненко, Павло Дворський, Оксана Білозір, а якщо брати молодших, то це «ТНМК», «Плач Єремії», «Тартак», «Мандри» та «Гайдамаки» - з останніми взагалі в Європі більше зустрічаємося, ніж в Україні. Коли відчувається, що людина працює чесно, наживо і без понтів, то з нею дуже легко знайти спільну мову. І таких багато в Україні.

- Чи справдилися ваші очікування від сьогоднішнього виступу?

- Моя остання фраза говорить сама за себе! Я думаю, що ми отримали 300% від того, на що сподівалися. Впевнений, що наша наступна зустріч з Черніговом відбудеться набагато раніше, ніж через 10 років (востаннє цей колектив приїздив у наше місто десь 10 років тому – авт.).

«Піккардійська терція»: Головне - бути чесним

Концерт легендарного гурту „Піккардійська терція" відбувся 11 травня в обласному музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка у Чернігові.

«Піккардійська терція» відрізняєстья від інших гуртів тим, що співає без фонограми – все наживо. Зал був переповнений, хоча квитки коштували не дуже-то дешево – від 40 до 100 грн.

Перед концертом з кореспондентом «Високого Валу» поспілкувався художній керівник та за сумісництвом – учасник гурту Володимир Якимець.

- Розкажіть будь-ласка, яким чином створювався колектив та скільки років ви вже гастролюєте?

- Колектив створювався дуже просто. Всі учасники – це львів’яни. Ми разом вчилися в музичному училищі і знайшлися по спільних інтересах, по спільних музичних смаках.

Коли ти молодий, завжди присутній такий юнацький максималізм, завжди хочеться щось зробити - ось і зробили. У вересні цього року нам виповниться вже 17 років.

- У якому стилі та жанрі ви працюєте і чи є у вас власні пісні чи більшість ви переспівуєте?

- Всі твори ми співаємо акапельно. Звичайно дещо переспівуємо, але в своїй обробці. І зараз із всієї сукупності наших пісень ці переспівані пісні складають приблизно 20%.

Ми є фактично універсальним колективом, у нас є і фольклорна програма і програма духовної музики, класичної, розважальної музики. Також ми співаємо рок , джаз, фолк, кантрі... .

Ми не хочемо бути просто виконавцями. Ми хочемо бути одиницями, які можливо за собою щось залишать.

- Скільки за цей час ви випустили альбомів і на яких мовам ви співаєте?

- За весь час ми випустили вже 10 альбомів. Співаємо на 12 мовах, це естонська, російська, українська, фінська, польська, англійська, німецька, іспанська, італійська, французька та інші мови.

- Яким чином вам вдається підтримувати свій голос, можливо ви в чомусь собі відмовляєте?

- Щодо сирих яєць, то це міф. Ми принципово ні в чому собі не відмовляємо. Крім, як перед виходом на сцену не можна пити холодне, газоване та не їсти морозива. Але це залежить від окремого організму. Наприклад те, що можна перед концертом басу, не можна тенеру, і навпаки. Це все залежить від людини.

- Яким чином ви виходите із ситуації, коли наприклад хтось захворів, чи можливо є заміна?

- Заміни ніякої немає. Ми всі співаємо в повному складі, щоб не трапилося. Звичайно бувають форс-мажорні обставини, але людям не потрібно це знати. Бували випадки, коли на сцену виходили з температурою 39, і з двома поламаними руками. В будь – якому разі ми можемо перед концертом перепросити, але все одно концерт відбудеться.

- Ви гастролюєте за кордоном. Де вам найбільше всього сподобалось та чи розуміють вас в інших країнах?

- Якщо брати Америку та Канаду, то ми на 99% звичайно їздили по діаспорі, і якщо хтось з українських виконавців каже, що він їздить інакше - не вірте йому, це не правда.

Звичайно, що українці набагато краще розуміють слова. Але в принципі навіть інші люди, які приходять на наші концерти, також розуміють. Тут головне, щоб виконавець був чесним з людьми, тобто щоб він не співав якусь банальщину, а щоб в нього був цікавий музичний репертуар. Щоб він виступав наживо, ну і звичайно міг себе подати.

Повірте мені, в Сінгапурі не дуже багато українців і діаспори як такої немає, але коли нас запросило наше Посольство в Сінгапурі, по обміну культурами делегації, гладячі складалися із дуже поважних осіб. Це були і дипломати, і деякі представники влади, вони звичайно стриманіші ніж звичайні люди, але вже після 7-ї пісні ми налагодили з ними контакт. Причому з 20 пісень англійською мовою ми сказали всього три фрази і то перед специфічними піснями, щоб вони мали уявлення, про що йде мова. Але решта була українською мовою та концерт йшов «нон-стоп». Це пісні і їх не треба пояснювати, їх треба просто розуміти та відчувати.

- Які найбільші здобутки ви маєте?

- Для нас найбільшим здобутком є минулорічна премія ім.Шевченка. Це найбільша премія в музичній галузі. І ми єдині представники, які отримали цю премію, не маючи перед цим жодних звань - ні заслужених, ні народних.

- Чи траплялися з вами якісь курйозні випадки та як вам взагалі наше місто?

- Щодо курйозів, то зараз я і не згадаю. Звичайно після подорожей у нас залишаються певні анекдоти, які ми вже майже колекціонуємо.

У Чернігові ми вже вдруге, але в перший раз це було років 10 назад, тому судити важко. Але де б ми не були, завжди публіка дуже привітна, і ми їм за це дуже вдячні.

31 липня-2 серпня 2009р. - Свірж-2009

З 31 липня по 2 серпня 2009 року в селі Свірж Львівської області пройде міжнародний фестиваль культур народів світу. Старовинний замок 1482 року, парк та костел, неперевершені краєвиди з химерними скелями, розливи ріки з острівцями, залиті сонцем зелені поля, і музика, музика, музика…

День 2

18.00 Піккардійська Терція

Найближчі концерти "Піккардійської терції":

11 травня о 19:00- Чернігів. Обласний музично-драматичний театр імені Т. Шевченка.

19 травня о 19:00 - Умань (Черкаська обл.). Міський будинок культури.

26 травня о 19.00 перенесений на 24 червня,19:00 - Дніпропетровськ. Академічний театр російської драми ім. М. Горького.

21 червня о 19:00 - Хмельницький. Обласний музично-драматичний театр ім. Г. Петровського.

Замовлення квитків - за тел.
+38 050 315 44 54

Славко Нудик, вокаліст "Піккардійської терції", про секрети успіху, страхи, курйозні випадки та Ужгород...

Днями свій десятий альбом "Етюди" презентували ужгородцям хлопці з львівської вокальної формації "Піккардійська терція". Дещо незвичним виявилося "спілкування" напередодні концерту з одним з "піккардійських" вокалістів — Славком Нудиком. До речі, саме він переміг Володимира Якимця у пінг-понговому турнірі, коли 17 років тому на кону стояла доля «Піккардійської терції».

...У більшості інтерв’ю з відомими виконавцями журналіст обмежений у часі, тому за п’ять хвилин хочеться отримати відповіді на всі запитання. У випадку з "Піккардійською терцією" до останнього існувала завіса таємничості. І виглядало це радше, як листування, а не спілкування. Близько двох тижнів довелося чекати на відповіді й до останнього невідомо було, хто буде на них відповідати... Однак цей час і втаємничення опонента вартували того.

— Славко, вашу вокальну формацію називають феноменом української естради, в чому власне вбачаєте секрет свого успіху?

— Мені страшенно пощастило, бо вроджена любов до музики стала професійною роботою, за яку отримую гроші. Рецепти успіху кожен обирає собі сам, а потім перевіряє їх дієвість на результатах. Наша формація одразу зрозуміла просту істину — творчість повинна бути спільною, тому кожен із шести учасників виконує ту місію, яка йому найбільше до душі. Скажімо, наш художній керівник Володимир Якимець має талант створювати музику. Він «бачить» слова поезій та перекладає їх мовою нот. Навіть якщо композиція вже звучала, як-от пісня «Гранули» ТНМК, то його авторська інтерпретація знайшла відображення у новому альбомі «Етюди». Ми ж можемо або долучатися до творення своїми пропозиціями, або пропонувати цікаві поетичні тексти. Музичні варіації не були би довершеними, якщо би хтось із «піккардійців» хотів тягнути «власну» партію, а не активно співпрацювати. Ми переінакшили приказку "розділяй та володарюй", наша сила — у піднесеному до семи (включно з нашим менеджером Романом Климовським) ступені співтворення.

— Чого найбільше боїтеся під час виступів?

— Забути слова (сміється). Що я і роблю регулярно. Скажімо, одного разу почав співати всім відомий до мікропаузи «Старенький трамвай» із кінця, себто з другого куплету. На щастя, слухачі подумали, що це така дотепна імпровізація. А от найбільший страх, який уже 17 років не зникає перед жодним виступо — це ймовірність не «відчути» зал. Найлегше працювати на сцені тоді, коли слухачі відповідають бартером — емоціями за спів. А от у жахних снах найгірший момент, коли закінчуєш останній акорд, а у відповідь лунає тиша. На щастя, таке відчуття пережив лише у сні. Навіть на одному з найважчих виступів — у Сінгапурі перед інтернаціональною публікою, яка не розуміла української мови — вдалося змусити слухачів жити музикою, підспівувати, в такт плескати та танцювати.

— Чи траплялись якісь курйозні випадки у вашій творчій діяльності, що закарбувалися в пам’яті? Пригадайте, будь ласка.

— Таких випадків хоч греблю гати. Практично кожна поїздка залишає по собі якусь життєву гумореску. Але в мене є кілька хрестоматійних історій. У середині 90-х років у Львові під час концерту до Дня незалежності серед інших творів заспівали попурі „Богдан” та народну пісню «Ой, слаба я», покладену на рок-н-рольну мелодію. Після того підійшли до нас дві пані з Торонто та висловили своє незадоволення. Одна порадила "не чіпати пана Богдана, бо він справжній українець", а друга — „не псувати українську пісню жидівськими мотивами”. Довго ми з цим жили. І коли в пам’ятному 2001 році приїхали до діаспори в Торонто, то найважче дався вибір репертуару. Спільно таки вирішили зупинитися на народному. Були дуже заскочені, коли раптом отримали дві визначальні характеристики нашої творчості. Пан Іван — колишній вояк УПА — потиснув руку: «Всі, хто приїжджав перед вами, файно співали, що гармати били, а ви вдихнули нам щось нове». А от друга фраза пролунала у Філадельфії. Український професор, років під вісімдесят, зауважив: «То відразу видно, що не на коліні писане».

— Чи є у вас якийсь талісман або оберіг, який завжди берете з собою в тури?

— Звісно, є. Це наш художній керівник — Володимир Якимець (сміється). Точніше те, що він завжди носить при собі — непомильний камертон. Кожну пісню починаємо співати лише тоді, коли «талісман» вкаже правильну тональність.

— Вас у колективі разом з менеджером семеро. Зрозуміло, що за 16 років ви вже стали наче рідні, та все ж, чи виникають у вас якісь суперечки, якщо так, то на грунті чого і як їх вдається владнати?

— Для того, аби виникали якомога рідше, ми вирішили не брати на сцену жінку-вокалістку, нам достатньо прес-секретаря (сміється). Інакше суттєво важче було би вирішувати конфлікти. Творчий процес — перманентний конфлікт шістьох самодостатніх вокалістів та прагматичного менеджера. Адже в кожного є своя думка чи позиція щодо будь-якого питання — від мелодії пісні до режисури концертів. І для того, аби їх усіх довести до спільного знаменника, доводиться бути максимальним дипломатом і блискучим оратором. Мало хто знає, що коли ми всі вперше почули «Пустельника», якого представив Володимир Якимець, закрутили носами. Але він так легко не здався — довший час працював над аранжуванням, а тоді запропонував прослухати вдруге вже під супровід фортепіано. Для нас це стало одкровенням, а згодом і одним із улюблених творів. А от відсутність конструктивної та доброзичливої критики миттєво вплинула би на якість музики. Було би як у анекдоті: «Мамо, а нас у селі хвалять. — А хто ж, доню? — Та ви — мене, а я — вас».

— Чи є бажання щось кардинально змінити як у житті, так і у творчості?

— У житті — ні. Хіба би ще оженити єдиного кавалера формації — Володимира Якимця (сміється). Він досі в пошуках своєї музи. Усі ж інші мають свої родини та дітлахів, достатньо добрих друзів та відданих шанувальників. Хіба цього не досить, аби бути щасливим? Щодо творчості, то якраз кардинальні зміни — це наш «коник». Зрештою, наш останній альбом «Етюди» — це суцільний експеримент. Зі стилями, жанрами, текстами, мовами, аранжуваннями. Одноманітність вбиває думку та творчість, тому як тільки десь на горизонті з’явиться перспектива позитивних творчих змін і вона буде затверджена «піккардійською» більшістю, ми це зробимо.

— Працюючи на українській сцені понад 15 років, ви не лише бачили, й відчували на собі розвиток української естради. Які кроки, на вашу думку, були хибними в цьому процесі становлення і чого не вистачає українській естраді сьогодні, щоб вийти на якісно новий рівень?

— Як не дивно, я вважаю, що українська естрада розвивається цілком нормально, адже в кожному жанровому розрізі є достатньо яскравих професійних виконавців. Про кого би то й не йшлося — рокові, фолькові, хіп-хопові чи джазові колективи. І це природний процес еволюції. А от негативом є явна кількісна перевага попсових співаків. І тут уже не діє закон перетворення кількості в якість. Гроші керують мас-медійним простором: за ротацію кліпів або пісень вимагають великі гроші, а найпопулярнішою відмовкою телевізійників та радійників є дивне слово «неформат». Якщо ж усі підлаштовуватимуться під отой «формат», то естрада стане сірою й нудною.

— Колись ви відмовилися проміняти свій рідний Львів, приміром, на Київ, і як я читала в інтерв’ю, ні на крихту про це не пожалкували. За 16 років існування колективу ви об’їздили чимало країн, чи є ще десь таке місто на карті, крім Львова, де ви би хотіли залишитися?

— Можливо, навіть Ужгород. Там ми точно маємо, до кого прийти в гості й чутися, мов удома, а при потребі й отримати кваліфіковану музичну консультацію (сміється). А от рідному Львову зрадити неможливо. Це любов єдина і на все життя.

— Один із вас є родом із Закарпаття. Ви вже неодноразово бували в Ужгороді. Чим саме вам запам’яталося це місто?

— От власне домівку Романа Турянина й мав на увазі — його батьки досвідчені музиканти, завжди приймають нас дуже гостинно й радісно. Принаймні нам так видається (сміється). Ужгород — дуже комфортне місто, я би навіть назвав його психологічно сумісним, у ньому хочеться жити. Там дуже мало совдепівських монументальних форм, витончена архітектура, доброзичливі люди, незрівнянне закарпатське вино! І на смак кава не поступається навіть львівській. Ну а це, либонь, найбільший комплімент, який може зробити львів’янин іншому місту.

P. S. "Піккардійці" завжди підтримують дітей, які потребують цього, про що свідчать чимало їхніх благодійних концертів і акцій. Концерт в Ужгороді не став винятком. Напередодні вокальна формація побувала в онкологічному відділенні Мукачівської лікарні. Частину коштів від виступу артисти передали саме цьому закладу.

«Етюдна» поема «Піккардійської терції»

Продовжити Великодні гуляння у ритмах джазу, блюзу із додатками рок-н-ролу і поетичної лірики до Львівської опери меломанів запросила вокальна формація “Піккардійська терція”.

Секстет, який тимчасово розширився знаними джазменами: перкусіоністом Іваном Вощиною та ударником Ігорем “Марцефалом” Леськом, у двох концертах презентували новий альбом “Етюди”.

Перший концерт розпочали з ознайомлення із правилами поведінки на концерті. “Правило перше – немає правил, - казав художній керівник “Терції” Володимир Якимець. – Правило друге – співаємо й плескаємо разом. Правило третє – дивись правило перше”. І вже з першої пісні публіка чемно дотримувалася другого правила. Аби розігріти зал, хлопці пройшлися минулими альбомами, між пісень яких гармонійно вплітали нові композиції. Звучали “Сад ангельських пісень”, “Там, де неба блакить”, “Маланка”, “Очі відьми”, “Нехай”, “Слабая”... Не могли не згадати “піккардійці” і про 60-річчя з дня народження і 30-річчя з часу смерті видатного композитора, гордості української культури Володимира Івасюка, в пам’ять про якого виконали “Відлуння твоїх кроків”, “Повір очам” та “Капелюх”. Зворушений вокаліст Андрій Капраль не стримався, аби не прокоментувати підтримку публіки: “По оплесках чути, що ми скучили одне за одним...”. Не обійшлося без тандемного виконання “публіка плюс “піккарідійці” найбільшого хіта за п’ятнадцять років існування гурту - пісні “Старенький трамвай”. І хоча хлопці вже кілька років як змінили темп, “почистили” текст – залові стара версія подобається більше...

Що ж до альбому, який став ювілейним, десятим, то робота над “Етюдами” тривала понад три роки. До платівки увійшли 14 “музичних замальовок”. Їх суть – дещо зрадити традиціям чистої акапели і привнести інструментальні акценти з виразним джазовим звучанням. “Для мене розмитим є поняття концепції альбому, - розповів художній керівник “Піккардійської терції” Володимир Якимець. – Альбом – це поема, поділена на розділи й об’єднана ідеєю, яку треба перекласти мовою нот. Пісні пов’язані між собою спільними настроєм, тематикою та аранжуванням”. Погодою альбому став “Останній літній дощ”, транспортом – “Трамвайні етюди”, простором – україномовний “Львів” (на прохання слухачів), музою – “Коломбіна”, настроєм – “Я вчора потрапив на небо”.

Водночас “Етюди” стали й своєрідною фонотекою вподобань “Терції”. Тут по-новому зазвучали й світові ґранди – Елвіс Преслі, Лучано Паваротті, Джо Дасен, “Червоні гітари” та українські хіти – “Гранули”, “Очі відьми”, “Ой, летіли дикі гуси”...

Найближчі концерти "Піккардійської терції":

9 квітня о 19.00 - Кіровоград.

21 квітня о 18.00 та о 20.30 - Львів. Львівський оперний театр ім. Соломії Крушельницької.

27 квітня о 19.00 - Ужгород. Обласний музично-драматичний театр.

Замовлення квитків - за тел.
+38 050 315 44 54

Концерти пам’яті Володимира Івасюка з нагоди 60-річчя від дня народження

3-го та 5-го березня буде 4 святкових концерти у Львівській Опері. Концерти приурочені пам’яті Володимира Івасюка з нагоди 60-річчя від дня народження. То є можливість почути найвидатніші твори української легенди у виконанні Тараса Чубая, Плачу Єремії, Піккардійської Терції, струнного квартету «Віртуози Львова», Віктора Морозова, та груп «Дивні» і «Кому Вниз».

3 березня о 18.00
3 березня о 20.30
5 березня о 18.00
5 березня о 20.30

А придбати новий альбом "Піккардійської терції" "Етюди" можна ТУТ

1. Останній літній дощ (О. Садова, В. Якимець) - 00:03:23


2. Трамвайні етюди (Т. Угрин, В. Якимець) - 00:04:07
прослухати фрагмент


3. Там, де неба блакить (Т. Угрин, В. Якимець) - 00:03:57


4. Sole mio (G. Capurro, E. Di Capua) - 00:02:48


5. Shamps Elysses (Pierre Delanoe) - 00:02:21


6. I can't help (G. Weiss, H. Peretti, L. Creatore) - 00:04:27
прослухати фрагмент


7. Очі відьми (Д. Добрийвечір) - 00:05:08


8. Коломбіна (Г. Аполінер, М. Лукаш, Я. Нудик) - 00:02:42


9. Заспіваєм ще хоч раз (М. Осєцка, Т. Угрин, В. Цибулько, С. Краєвскій) - 00:03:29


10. Ой, летіли дикі гуси (Ю. Рибчинський, І. Поклад) - 00:04:01


11. Гранули (ТНМК) - 00:05:50
прослухати фрагмент


12. Я вчора потрапив на небо (О. Сливинський, А. Срельбицький) - 00:04:26


13. Трамвай (О. Шевченко) - 00:04:32


14. Львів (М. Хемар, В. Лучишин, А. Кирчів) - 00:03:25

Вечір патріотичної пісні (м.Львів)

У п'ятницю, 23 січня о 18.00 у міському Палаці культури ім.Г.Хоткевича відбудеться вечір патріотичної пісні з нагоди 100-річчя від дня народження Степана Бандери.

Вхід по запрошенях.

За запрошеннями звертатись за телефоном 8-097-97-95-717

Захід відбудеться за підтримки:
ЦНВ ім.С.Бандери
Центру культури та дозвілля "Лис Микита".

«Піккардійська терція» переспівала ТНМК

Коли вони на сцені співають свої хіти, мурашки бігають по шкірі, а не підспівувати та не підтанцьовувати просто неможливо. Вони - яскравий приклад того, що справжнє мистецтво може збирати великі зали, того, що некомерційна музика може бути популярною.

18 січня «Пікардійська терція» презентувала в Києві новий альбом «Етюди». Цим диском «терція» відкрила своє шістнадцятиріччя.

«Цей альбом мав з'явитись ще наприкінці 2007-го року, - розповів Андрій Капраль, тенор. - Але наша творчість, як хороше вино, з часом стає лише кращою. Тому «Етюди» - це наша чергова дитина, яку ми виношували, і народили саме тоді, коли прийшов час».

До речі, пісню «Старенький трамвай», яка, звісно ж, увійшла до нового альбому, разом з «терцією» виконали їхні шанувальники.

«Під час минулорічного туру, який був присвячений 15-річчю нашого колективу, у чотирьох містах ми записували пісню «Старенький трамвай, - продовжує Андрій. - Глядачів у залі ми попереджали про те, що будемо записувати їхні голоси. Отож, у цій пісні себе можуть почути кияни, дніпропетровці, вінничани та львів'яни».

Рівно рік тому «пікардійці» давали концерт у Жовтневому палаці. Цього року в час різдвяних свят вони знову протягом двох годин радували киян своїм виступом. Заспівали і «Меланку», і «Капелюх», і «Пісню про Львів». Порадували джазовим експериментом з піснею «Ой, летіли дикі гуси» та всесвітньо відомим хітом «І can't help», який виконував Елвіс Преслі. Композицію «Sole mio» співав весь зал.

«Пісню «Sole mio» всі знають, як пафосну, яку співають Лучано Паваротті та Володимир Гришко, - каже Володимир Якимець, художній керівник гурту. - Але вона давно стала народною. Сьогодні ми в черговий раз у цьому переконались».

Не обійшлось і без одкровень. Учасники «терції» зізнались, що пісню гурту «Вій» «Очі відьми» вони пробували заспівати ще в 93-му році, але тоді відчули, що її час ще не настав. І лише зараз вона прозвучала так, як потрібно. Щодо курйозів, то під час концерту один із учасників гурту тенор Ромко Турянин призабув слова. А справжнім здивуванням для глядачів стала композиція гурту ТНМК «Гранули».

«Танки» самі запропонували нам переспівати якусь з їхніх пісень, - зізнається Володимир Якимець. - Вони якраз готують альбом з каверами. Але ми одразу їх попередили, що треба обрати правильну пісню, бо ми та хіп-хоп - речі несумісні. Здається, експеримент вдався».

Після двогодинного виступу глядачі не хотіли відпускати «пікардійців», а тому викликали їх «на біс». Учасники гурту в свою чергу подякували публіці, яка в такий важкий час завітала на їхній концерт.

«Київ - феноменальне місто в плані емоцій, - каже Володимир Якимець. - Ми ніколи не сумнівались в київській публиці, тому саме тут зробили початок туру».

Сольний концерт колективу "Піккардійська Терція" (ФОТО)

18 січня 2009 року у київському Міжнародному центрі культури й мистецтв (Жовтневому палаці), один з найвідоміших вокальних колективів України "Піккардійська Терція" , дав сольний концерт, представляючи свій новий альбом "Етюди".
Звичайно, було виконано більше пісень, ніж увійшло на диск.
Традиційно великий концерт "Піккардійців" проходить під час новорічних свят, тому були виконані, зокрема, новорічні й різдвяні пісні.
Уперше всі композиції, а не обрані, супроводжувалися акомпанементом: на сцені постійно були присутні барабанщик Ігор Лесько і перкусіоніст Іван Вощина.

Джерело: Інформаційне агентство "Українські Новини"

ПІККАРДІЙСЬКА ТЕРЦІЯ презентувала новий альбом “Етюди”

18 січня Піккардійська Терція сольним концертом презентувала в Києві новий альбом “Етюди”, яким відкрила своє шістнадцятиліття та вписала ювілейну, десяту, “особливу відмітку” у творчий паспорт. Про це ZAXID.NET повідомила прес-секретар вокальної формації “Піккардійська терція” Леся Головата.

Під п’ятнадцятьма роками на великій сцені вокалісти підвели риску двома ґрунтовними томами “Антологій”: у першому вмістили класичний доробок, а в другому - обробки народних пісень. Творче дорослішання ж проявилося у нових вокальних експериментах, спробі змінити власну акапельну каліграфію.

В альбомі “Етюди” “Піккардійська терція” вперше максимально наблизилася до джазової гармонії, додаючи пісням дуже виразних інтонацій та чіткого ритму. Найбільше джазовість проявляється у незвичних аранжуваннях Володимира Якимця, нестримних імпровізаціях соліста Андрія Капраля й віртуозному супроводі барабанів та перкусії. Тож пісні на концертах щоразу звучатимуть із новими вокальними “колінцями” та суттєво відрізнятимуться від записаних у альбомі. Найнесподіванішим джазовим експериментом стала пісня “Ой, летіли дикі гуси”, яку, здавалося би, після Ніни Матвієнко та Руслани неможливо було наново перелицювати.

На те вони й “Етюди”, аби серйозність джазу розбавляти веселою іронією, а потім множити на досвід та манеру виконання, перейняті “піккардійцями” від багатьох грандів вокалу, серед яких - Джино Ванеллі, Джордж Майкл чи Бобі Макферін. Так, музичним жартом стала пісня “Sole mio” - відома пафосними виконаннями від Лучано Паваротті до Володимира Гришка. А серйозніший тюнинг “піккардійського” транспорту - “Старенького трамваю” - сповнений ностальгією та професійною вальяжністю: якщо в оригіналі була диктатура нот, то тепер вони виконують всі забаганки формації. У студійній роботі над новим “Стареньким трамваєм” об’єдналися слухачі з цілої України - від Дніпропетровська до Львова, які співали на концертах “Піккардійської терції” з нагоди п’ятнадцятиліття фразу з приспіву. Натомість формація віддячила своїй аудиторії за працю, долучивши на її замовлення до альбому україномовну композицію про Львів.

“Думки, які роїлися в мене під час написання пісень, у Славка Нудика - під час виконання чи в Андрія Капраля - під час імпровізування, хочемо залишити при собі, - зазначає художній керівник гурту Володимир Якимець. - У готових піснях, окрім назви, ми залишили слухачам достатньо простору для власних інтерпретацій, своєрідну глину для ліплення своїх образів”.

Своїми “музичними замальовками” “Піккардійська Терція” безжалісно розбиває в слухачів навіть найстійкіші уявлення про пісні: “Гранули” ТНМК, “Очі відьми” гурту “Вій”, “I can’t help” Елвіса Преслі. Утім, “піккардійці” подбали й про твори, які виконуватимуть роль кави під час вибору парфумів. “Shamps Elysees” Джо Дасена чи давня пісня “Там, де неба блакить” із першого власного магнітоальбому 1994 року нейтралізовують сильні емоції від попереднього твору та підводять до сприйняття наступних.

Андрій Капраль: «Кіркорову я би не давав Народного артиста»

«Піккардійська терція» – феномен на українській музичній сцені. Шість львівських хлопців довели, що акапельний спів також може бути популярним. Як доказ – їм аплодують переповнені концертні зали й заможні люди на приватних вечірках. Напередодні київського концерту кореспондент «ПіК України» зустрівся з двома співаками шестиголосого гурту – Володимиром Якимцем та Андрієм Капралем.

Яку програму ви збираєтесь представити на концерті у Жовтневому палаці 18-го числа?

Володимир Якимець: На концерті в Києві ми представимо нашу нову програму під назвою «Етюди», і, звичайно, не обійдеться без двох-трьох різдвяних пісень, тому що такий час: свята, настрій.

Наша нова програма – це естрадні пісні. В ній є елементи джазовості, я сказав би, що настрій в неї – джаз-роковий. Також є певні експерименти: ми записували пісні з живим ударником і перкусіоністом. До речі, вони будуть присутні на концерті: це буде перший концертний експеримент з барабанами.

Що саме являє собою програма «Етюди»? Які її основні мотиви?

Володимир Якимець: Пісні, шо увійшли до програми «Етюди» – це, наприклад, речі П’єра Делано, відомі естрадні пісні, такі як «Єлісейські поля», що свого часу стала популярною у виконанні Джо Дасена. Також до неї увійшли і наші нові авторські пісні.

Андрій Капраль: На концерті ми сподіваємось навіть презентувати новий альбом, таким чином ми трошки пришвидшили процес його запису.

Чи буде тур на підтримку альбому?

Володимир Якимець: Тур плануємо. Тільки почалася економічна криза, невідомо, що буде з газом. Подивимося... Якщо люди не спроможні будуть купувати квитки на концерт, то, звичайно, доведеться тур або перенести, або, можливо, скоротити його до мінімуму.

Ви виконуєте музику, яка вважається елітарною, «не для всіх», квитки на ваші концерти коштують достатньо дорого, і не кожен може собі це дозволити. Державної підтримки такої музики у нас немає. Чи не виникало бажання переїхати кудись за кордон?

Андрій Капраль: За кордоном державної підтримки акапельної музики також немає. Проте там є традиції, в яких уже довгий час існують акапельні фестивалі. Коли нам було 15 років, до нас приїздив німецький акапельний колектив. Німеччина – країна, в якій, можливо, співає найбільше акапельних колективів. Ці німці виступали з нами на одній сцені і казали, що навіть найпопулярніший у них колектив не зібрав би 4 тисячі людей як зібрала «Піккардійська терція» в Палаці «Україна».

Ми відрізняємось від інших акапельних колективів тим, що маємо свій стиль: ми не співаємо по вокальних школах, по яких співають більшість акапельних колективів. Крім цього, є ще багато аспектів, які відрізняють наш колектив від інших... Зрештою, будемо бачити, що відбуватиметься у державі, оскільки показник рівня держави, як ми всі знаємо, – це показник можливості людей витратити гроші на мистецтво, на літературу, на щось вище ніж просто поїсти. Хоча мені здається, що в 1990-х роках ми це вже пройшли. Тепер у людей інші пріоритети і навіть в цій ситуації вони будуть інакше поводитися.

На ці новорічні свята відмінили багато вечірок і концертів. Чи позначилась якось така ситуація на «Піккардійській терції»?

Андрій Капраль: Нещодавно я говорив з одним колегою, який у Києві займався шоу-бізнесом. За його словами, український шоу-бізнес фактично був орієнтований на корпоративи, тепер, можливо, колективи, які вміють співати і грати наживо, матимуть змогу робити концерти.

Звісно, ми відчули, що зараз менше виступів. Проте, думаю, до кінця весни найбільш глобальні питання буде вирішено, і просто рік, два, три чи п’ять треба буде себе в чомусь обмежувати. Гадаю, не все буде настільки погано, оскільки люди навчились працювати – і в складних умовах теж. Все буде нормально.

Довгий час народна традиційність, наслідування народним звичаям, зокрема різдв’яним обрядам, пропагувалося, і було дуже популярним. Наскільки актуальним це є зараз?

Володимир Якимець: Про яку традиційність ми говоримо? Зверніть увагу, росіяни, наприклад, не мають коляд, звісно, у них були якісь там свої пісеньки про Новий рік. Проте коляди – це Німеччина, Польща, Україна. У цих країнах вони є споконвіку. І потрібно пам’ятати: коляда, а ніяка не колядка, такого слова взагалі немає.

Те, що виконуємо ми, – не є традиційне. Так, «Добрий вечір тобі» співається у традиційному виконанні. Але «Пречистая Діва» чи «Граймо, стрибаймо» – це авторські пісні про Різдво. Кожне покоління щось зробило для Різдва, так само і ми хочемо щось зробити, треба думати про те, що залишиться на майбутнє.

У дитинстві і юності ви самі колядували, водили вертеп? Як саме це відбувалось?

Володимир Якимець: Нас змалку навчали батьки. З року в рік ми колядували і щороку вивчали нові пісні. Це традиція, українська традиція, і ми хотіли її не забути і по можливості вдосконалити.

Андрій Капраль: Це є шана народженому Богові, це є пісня, яка оспівує народження Божої дитини. Коли зі Сходу України до Львова приїздять люди – часто цілі потяги, з малими дітьми – вони просто не мають слів, щоб передати свої відчуття.

Ви починали колядувати ще в радянські часи. Наскільки це було тоді заборонено і наскільки популярно серед людей?

Володимир Якимець: Звичайно, це було заборонено серед людей, що займали певні посади. Але повірте мені, ніхто не ходив з вівчаркою і з міліціонерами по хатах. У 1977-1978 роках батьки водили мене в церкву, і церква була повнісінька.

Андрій Капраль: Деколи в церквах стояли викладачі із зошитом і записували, хто був у церкві, а потім «пісочили» в школі. Але що можна зробити з культурою, з духовністю? Це неможливо заборонити. Є традиція, набагато довша за Радянський Союз із його постулатами. Це не можна ні стерти із землі, ні заборонити – нічого йому не можна зробити.

До речі, про внесок у культуру. Ви отримали Шевченківську премію. Наскільки це важливий етап для вас, і чи важливі взагалі всі подібні премії?

Володимир Якимець: Ну а чому не важливі? Мені здається, що для будь-якої людини, яка усвідомлює, що вона працює, працює довго і працює наполегливо, це приємно. Принаймні те, що праця була побачена. Не простими людьми, а на рівні держави. Зрозуміло, що у свій час у нас звання роздавалися направо і наліво, так само і зараз роздаються. Але наскільки я розумію, авторитет Шевченківської премії не впав. Те, що вона найбільш шанована премія в галузі мистецтва в Україні – це факт.

Андрій Капраль: Було дуже приємно, коли через деякий час після отримання нами премії ми виступали на одній сцені разом з двома іншими лауреатами Шевченківської премії: Тарасом Петриненком і Василем Зінкевичем. Тарас нас привітав і сказав: «Я знаю, що вже ходять чутки, що ви премію купили, данину сплатили». А потім подивився мені в очі й додав: «Я знаю, через яке сито треба пройти, щоб отримати це досить високе звання».

Його купити неможливо, тому що там не сидять одна-дві людини, які можуть домовитись, а комісія з цілої України. І це люди, які мають вимоги.

Ваші прогнози стосовно наступної премії? Кому би ви її дали?

Андрій Капраль: Подивіться реально на виконавців, скажімо так, старшого покоління, виконавців української правдивої естради. Їх залишилось не багато, але всі вони у 40, 50, 60 років можуть вийти на сцену і вмочити так, що стане ясно, що вся та тусовочка хлюпіків просто нічого не варта.

Але це шоу-бізнес. Гарна дівчинка – значить вже співачка. Хлопчик гарний – теж уже співак. На голос ніхто не дивиться. Тому приємно, що зараз частіше нагороджують достойних людей. Хоча Кіркорову я би не давав Народного артиста України. Я би йому взагалі ніякого «народного» не давав.

Володимир Якимець: А хто би йому давав?! (Сміються. – Ред.).